Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

Громика зупинив на Жмайлові сповнений теплоти погляд, але той утупив погляд долі й понуро мовчав і крутив сріблясті вуса. Нарешті пролунав його хрипкий і пихатий голос:

– Вельми я вдоволений, що представник роду Громик прибув до Жмайла з покірним поклоном, вельми вдячний я і за послугу твого сина, пане, – але плати, якої хоче пан, дати не можу: надто велика вона і відчувається в ній Громиччина зажерливість!.. Бери в мене, пане, золото, срібло, коштовну зброю, коней швидких; але доньки ворогові я не віддам.

Громика думав був послати у відповідь гірке слово, але отець Андрій перебив, піднявши Євангеліє в коштовній оправі і нетвердим голосом почавши:

– Братіє, в ім’я Господа Бога і животворної Трійці, молю вас, виженіть із сердець ваших князя помсти і зла та отверзіть їх для духа миру й злагоди. Христос заповідав нам не токмо прощати ворогів, але й молитися за них. Братіє! Кіє убо вразі єсте? Ви сини однієї матері, одної неньки. Прадіди ваші сотворили гріх, навіщо ж правнукам його творити? Братіє! Возлюбіте одне одного, до єдиномислія рухомі, і лобизанням зітріте злобительства жало. Та й вигукну я, під’явши руки горі: «Зійди, Господи, і виждь, і одвідай виноград сей, його ж насади десниця Твоя!» – закінчив отець Андрій, його старечі очі зволожилися.

Козаки теж утирали неслухняні очі, а глибоко зворушений пан Громика зробив перший крок назустріч панові Жмайлу. Але той стояв холодний, наче камінь, і в темних його очах не світилося нічого, окрім злості.

– Святе твоє слово, отче, та вмістити його може Бог, але не гріховна плоть наша… та й Христос не вибачив Іуді! А хіба ж не Іудами були діди і прадіди пана Громики? Чи не вони кували злість і проливали побратимову кров? Чи не волає ця кров до помсти? Ні і ні! Мої предки перекинулися б у гробовищах, якби я порушив їхню клятву! Не буде моя дочка за споконвічним ворогом і не простягну я йому руку: не подобає-бо туру із звірюкою хижою бути разом!

– Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх! – вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.

Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів…

Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополь визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополь стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче.

– Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!

– Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!

– Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би… а він…

– Не любить він тебе, лише гординю свою тішить…

– Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий? – Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.

– Я? – спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. – Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої… А ти кохаєш мене, Дарино?

– Чи ж кохаю тебе? – Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлі пасма волосся відкрили бліде личко. – Чуєш, Романе, – тут б’ється моє серце, в ньому – Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!

– Щастя моє! Життя моє! – Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст…

Визирнув з-за тополь місяць і кинув на них ревнивий промінь.

– Але як бути, що робити? – стрепенувся козак: – Батько твій не погоджується на шлюб – а без тебе нема мені життя на світі…

– Нема життя… – повторила зблідла Дарина, – туга, ох, яка туга! Краще сховатися від неї під кушир… у болото…

– То утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо…

– Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть… тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі… Я в ногах у тата плазуватиму… сльозами змию долівку… може, змилується…

– Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?

– Мати Божа не допустить! Вона послала заступника – тебе, і сама заступиться!..

Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.

РОЗДІЛ V

Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший – з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!

Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поквапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку – ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.

– Слухай, жінко, – грізно мовив до дружини, – довго дурітимеш?

Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:

– Та я так… нічого… дитини шкода, – голос її тремтів.

– Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, – завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! – і пан Жмайло притупнув ногою.

У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.

– Тату! – тихо, але твердо почала вона, – як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за